Державна телерадіокомпанія „Культура” розпочала зйомки фільму про вчителя і поета-дисидента радянських часів Івана Юхимовича Коваленка (режисер Богдан Гнатюк, оператор Олександр Скудар). Планується, що вже у жовтні глядачі не тільки України, а й далекого зарубіжжя зможуть побачити цю стрічку на своїх телеекранах.

Це буде фільм про вчителя, по чиїх віршах його сивочолі учні й нині звіряють своє життя… Про поета, чиї вірші звучать у школах і навчають юних бути Людьми у найвищому розумінні слова… Про мужнього борця за Незалежність України… А ще це буде фільм про подружжя Коваленко: про кохання, про духовну єдність, про вірність на все життя. Дружина поета Ірина Коваленко - в такій же мірі головний персонаж фільму, як і її славетний чоловік. [...]

ПОТРЯСІННЯ

„Серце України скрізь,
де живуть свідомі
своєї духовної суті українці”

1988 рік, кінець літа.
…Ми вийшли, начебто покурити, з хати під могутні акації на вулиці Антонова Овсієнка, 46. Це - посеред зеленого чернігівського подолу - Лісковиці. Ми - це сивий 70-річний поет Іван Юхимович Коваленко, і я - 28-річний студент-заочник Київського державного університету ім.Тараса Шевченка.

Я закурив, а Іван Юхимович, розминаючи цигарку почав неголосно і неспішно читати свої вірші:

Все забрали, хліб і сало,
І корову і бика,
Усього було їм мало,
Залишили - гопака…

…Я не знаю, що діялося зі мною і що сталося з моїм обличчям, але напевне воно змінилося. Іван Юхимович це побачив і продовжував читати ще впевненіше, відчеканюючи слова. Мені здавалося, що досі ніколи в житті я не чув поетичних рядків, які б так просто, образно розповідали про історію, біль і страждання мого народу:

- Божі храми скрізь розбиті,
Мова гине і зника,
Все понищили неситі!
Залишили - гопака!

Уже починало сутеніти. Але Іван Юхимович, певно читав на моєму обличчі усі думки і почуття, які викликав його вірш. Він продовжував переминати цигарку, неначе давав змогу мені передихнути, а потім знов почав…

- Ми посадим калину у себе в городі
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину…

У ті часи комуністичної перебудови нам хотілося вітрити в те, що демократія приходила хоч поступово, але безповоротно. Та сивий і мудрий Іван Юхимович не зовсім довіряв горбачовським словам після „відлиги” і „застою” з таборами, які знав зсередини. Адже „ворожі голоси” ще, здається, глушили, а залізна машина КГБ працювала як асвальтовкладчик і каток. То там, то тут в середовищі літераторів та інтелігенції, розвішувалися шори аби молодих „не штовхали” в болото „махрового націоналізму”.

Утрьох - Іван Юхимович, його дружина Ірина Павлівна і я - під час їхнього перебування улітку в Чернігові обговорювали політичні процеси, публікації в „Літературній Україні”. Ми сходилися на припущенні, що перебудова - це спосіб виявити найактивніших українських патріотів, щоб потім знов укотре і безповоротно створити „єдіний совєтскій народ”…

Після двох прочитаних віршів я був вражений. Почув образну і вільнолюбиву поезію, яку плекав мій народ, незважаючи на радянську пропаганду. Дивився на Івана Юхимовича і не міг нічого сказати. Адже неможливо знайти слова, щоб перевершити образи такої сили і любові до України.

Мабуть, саме тоді Іван Юхимович, побачивши, яке враження справили на мене його вірші, довірив мені, студентові, написати передмову до першої публікації добірки його віршів у 14 числі журналу „Україна” за 1992 рік… (І тоді вперше в Україні були опубліковані вірші, які я почув того теплого літнього вечора -   “Гопак”  і  “Червона калина”).

Повертаючись до цих віршів Івана Коваленка, пригадую як він їх читав. Як вони збурювали душу і тоді, і через 20 років - 24 січня 2008 року під час вечора пам’яті поета в Чернігові.

Напевне, так в середині 70-років вони збурювали душі українських політв’язнів в уральських таборах і вдихали сили боротися за Україну…

Владислав САВЕНОК

*  Владислав Савенок -  чернігівський поет, письменник, журналіст. Іван Коваленко присвятив йому вірш  “Нам молитва і піст…”

Його нескорені вірші блукали незнищенним українським самвидавом і пробуджували гіднісь і думку в роки, коли імперські сатрапи штовхали наш народ в болото самознищення і забуття після слизької “відлиги” 60-х. 

Його поезія переступила кордон і збиснула в “Новому житті” на Пряшівщині в Чехословаччині. Цей блиск справжньої вартості був помічений аж у Канаді, й одинадцять віршів було опубліковано там…

А 13 січня 1972 року поета в день народження було заарештовано. Вірні сини імперії - осавули з КДБ - проклали поетові, педагогу за фахом, на 5 років шлях до уральських таборів, які перетворювалися тоді на згусток українського інтелекту і свободолюбства.

Іван Коваленко з Боярки ніс свій хрест любові до України в одному таборі з Іваном Світличиним, Ігорем Калинцем…

Звідки у поезії Івана Коваленка ця спрага ВОЛІ? Чи не з 1918-го - року народження УНР і його самого?

Владислав Савенок

____________

* Передмова до добірки віршів І.Коваленка (ж-л “Україна”, 1992р. №14, докладніше див. сторінку Бібліографія).

 Згадує Лариса Пацанівська - учениця подружжя Коваленків, випускниця 1951 року, старший викладач кафедри історії і теорії світової літератури Київського Національного Лінгвістичного Університету:    
        
Мені випала щаслива нагода пересвідчитись, що Іван Юхимович був  справжнім майстром поетичного експромту. Якось, завітавши до улюблених вчителів, я зупинилась  біля дзеркала у їх вітальні і сказала, що дуже люблю дзеркала.  Іван Юхимович вийшов із кімнати, щоб повернутися, як мені тоді здалося, майже відразу  (мабуть, хвилин через 10) із щойно складеним віршем, у якому  він потім не змінив жодного слова!  Це був сонет «Не йди до дзеркала», який він присвятив мені.  Я пересвідчилась, як незначний епізод,  кинута   мною фраза  стала поштовхом для написання прекрасного  натхненного твору.

Корж Александр Иванович - 1956 г.р., выпускник школы литературного мастерства, выпускник Военной инженерной Краснознаменной академии им. А.Ф.Можайского, руководитель строительного предприятия «Боярские мастера» и президент одноименного творческого объединения, автор поэтического сборника «Семь шагов», где прослеживается суровый жизненный опыт офицера авиации ПВО, исколесившего весь Союз от Заполярья до степей Монголии и гор Туркменистана, где малая родина Боярка в судьбе военного, поэта и гражданина стала точкой отсчета созидательно-творческого врастания в жизнь, в ее духовное пространство.З Іваном Коваленком Олександра Коржа пов’язували теплі дружні стосунки. Коваленко присвятив О.Коржу сонет «З породи й племені майстрів…»
Олександр Корж присвятив Івану Юхимовичу вірш «Картина «Крик». Едвард Мунк», а його дружині Ірині Павлівні - вірш «Світло».