Не буду віршів я читать у повнім залі,
Захоплених овацій ви не ждіть.
Свої вірші пишу не для століть,
І в бронзі не стоять мені на п`єдесталі.

Вони розвіються, немов листки зів`ялі,
Когось зачеплять в леті мимохіть,
Не озовуться в них ні грім, ні мідь –
Лиш відгомін любові і печалі.

Я все любив на цім на білім світі,
За всіх страждав і був за все в одвіті,
І порятунку не знайшов ніде.

І той далекий, незнайомий, інший,
Кого схвилюють, може, мої вірші,
Додума все і кращий вірш складе.

Так писав український поет Іван Юхимович Коваленко. Він був нашим сучасником, бо ще не минуло й року, як його не стало. Іванові Коваленку присвячено цей вечір.
В 20 кілометрах південніше Києва серед лісів і озер розташувалося вже чимале місто – Боярка. Саме там жив, працював і помер вчитель і поет Іван Коваленко.

Це була непересічна, обдарована талантом людина. Захоплювався астрономією, знав кілька іноземних мов, вивчав філософію, вірив у Бога.

Він був талановитим вчителем і талановитим поетом, чий світогляд сформувався ще в молоді роки. Йому було ненависне всяке поневолення свободи. Він любив свою Вітчизну, але був людиною європейської культури. Писати вірші почав ще в шкільні роки. Писав впродовж усього життя. Збереглося далеко не все. Хоч був Іван Коваленко за своєю природою ліричним поетом, життя в умовах тоталітаризму вивело його на шлях патріотичної громадянської тематики.

Мав Іван Коваленко натуру вразливу, пряму, не мирився з усякою неправдою. Тому і нажив собі ворогів – комуністичну владу і її поліцейський орган КДБ. Вони визнали вірші Івана Коваленка для себе небезпечними і покарали поета, як колись Тараса Шевченка, саме за вірші.

Давайте спробуємо розібратися, чому простого провінційного вчителя, поета без досить гучного імені, визнали таким небезпечним для радянської влади, що він був заарештований разом з найвидатнішими діячами української культури. […]

За своїм покликанням І.Коваленко був ліричним поетом. Краса рідного краю, любов до природи у всіх її проявах буде притаманна його творчості впродовж усього життя. Трагічні часи, важка доля змусять його згодом стати громадянським поетом, але насамперед він тонкий лірик і ніжний співець української природи. […]

До націоналістичних КДБ віднесло і вірш “Недокошений луг”, хоча нічого, крім болю за те, що поет мало встиг зробити для свого народу, там немає:

Восени…
Я не знаю, чому восени
Часто бачу я знов
Все ті ж самі
Тривожнії сни.

Все ті ж самі місця
В задеснянськім
Озернім краю
Де я спокій згубив,
Де покинув я
Радість свою. […]

Цей вірш поет написав у таборі після побачення з дружиною.

ТВОЇ ЛИСТИ

Ідуть листи, ідуть твої листи,
Несуть тепло, твою любов і тугу,
І чутно крізь папір тих почуттів напругу,
Яку слова твої не в змозі донести. […]

Сіро, сіро, темно-сіро.
Сірий день чи сіра ніч.
Сірий вітер хижим звіром
Сірий вир несе навстріч.

Сірий дощ зробив роботу –
Сіра кров із сірих ран.
Із ярів, де морок бродить,
Сірий виринув туман.

Сіре небо, сірі хмари,
Сіре море сірини.
Сіре грають щось гітари,
Сіро й глухо, без луни.

Хтось прибув диригувати
В чорно-сірім сіряку,
Сірі звуки хоруваті
Мруть у сірому кутку.

І в мелодії цій сірій
Я завмер, як сірий звук,
Наді мною дзьоба шкірить
І кружляє сірий крук.

Сірий хтось бере сокиру,
Сіро брязка сіра сталь.
У колоду буро-сіру
Скоро вріжеться метал.

Сірий спокій тоді зрине,
Сіра виросте трава.
Сірим снігом хуртовина
Сіру землю покрива…

На цьому вірші варто зупинитись окремо. 24 рази в ньому зустрічається слово „сірий” у різних варіаціях та формах. Найчастіше це епітети: сірий день, сірий вітер, хтось прибув диригувати в чорно-сірім сіряку і взагалі – „сіре море сірини”.
Чи не занадто нав’язливий цей колір у вірші? Але для автора це не словесне жонглювання одним словом, не така собі вправа у техніці віршування. Це продуманий і дуже економний художній засіб для передачі закладеної у поетичному творі думки. Згадаймо час, у який було цей вірш складено. Це був час брежнєвського застою, коли переслідувались або нищились кожна яскрава особистість, кожна вільна думка. Це була епоха панування „сірого кардинала” Суслова – ідеолога більшовизму, епоха, коли владу влаштовувала сіра безпринципна, залякана людина.
Кожна епоха, мабуть, має свій домінуючий колір. Чи червоний, чи коричневий, чи, нарешті, сірий. Повтореннями, варіаціями одного слова автор характеризує цілу епоху і водночас розкриває силу і можливості слова, навіть одного. Сірому кольору, мінорному настрою відповідає монотонність ритміки, майстерність алітерацій на «С» та «Р», однакові початки рядків словами „сірий”, „сіре”, „сіро” і кінцівка, де закладена думка: ця епоха йде до загибелі.